Глава 1. Японія і Україна сьогодні
- Частина 1-1. Нація і культура
- Частина 1-2. Країна в центрі двох континентів і країна, оточена морями
- Частина 1-3. Література і світ
Глава 2. Японія і Україна сьогодні
- Частина 2-1. Суспільство й релігія в Японії та Україні
- Частина 2-2. Мир — загальне прагнення Японії й України
Дайсаку Ікеда. Зустріч — подарунок життя. Іноді вона відкриває зовсім несподівану, незаплановану, але дуже цікаву дорогу. Однією з таких зустрічей стало знайомство і дружба з Юрієм Костенком, послом України в Японії, що прибув у Токіо разом із дружиною Людмилою Скирдою. Завдяки Юрію Костенкові я зміг краще пізнати сучасну, незалежну Україну. А також познайомитися з вами, і тепер у нас є можливість продовжувати спілкування у вигляді цього діалогу.
Михайло Згуровський. Внесок посла Юрія Костенка в становлення незалежної України важко переоцінити.
Працюючи в різних країнах світу, він відкривав для них нашу країну, представлявнаш миролюбний народ. Посол Костенко проклав надійний міст дружби, взаєморозуміння і між Україною та Японією.
Дружина Юрія Костенка, відома українська письменниця й поетеса Людмила Скирда вперше опублікувала в журналі «Всесвіт» серію інтерв'ю з вами, познайомила українських читачів із вашою поезією й філософією. Я уважно читав ці інтерв'ю, а потім — із великою зацікавленістю — ваші книги-діалоги з видатними людьми. У них я знайшов відповіді на численні актуальні запитання сучасного світу, які давно мене хвилювали. І під великим враженням від прочитаного написав вам листа, а далі відбулася зустріч і наші з вами бесіди.
Д.І. Радий це чути. Коли подружжя Костенків працювало у Токіо, ми виявилися сусідами. Вони оселилися поруч із офісом моєї газети «Сейкіо». Завдяки цьому, і, звичайно, за взаємним бажанням, ми час від часу зустрічалися й вели з Юрієм Костенком досить довгі задушевні розмови. Його стриманість і скромність поведінки, ясне бачення, воля й глибина суджень справили на мене велике враження.
Комплекс культурного центру Сока Гаккай знаходився поруч із квартирою посла, і його дружина щодня зустрічалася із нашими вихованцями. Згодом вона сказала, що їй було приємно бачити наших жінок, які приходили в культурний центр Сока веселими і досить жвавими, а виходили з нього ще більш сяючими і щасливими! І Людмила Скирда запам'яталася мені такою ж завжди життєрадісною і доброзичливою!
Григорій Сковорода — український Сократ
Д.І. Говорили ми із подружжям Костенків про великого українського філософа XVIII сторіччя Григорія Сковороду. А пізніше мені — після вручення нагороди Верховної Ради України — спікер Володимир Литвин подарував повне зібрання творів Г.Сковороди. Я чув, що портрети Григорія Сковороди можна побачити в багатьох українських оселях?
М.З. Творчість Григорія Сковороди мислителя, поета, композитора, педагога, родоначальника класичної української філософії — перлина української культури XVIII сторіччя. Він знав кілька іноземних мов, багато років жив у Німеччині, Росії, був настільки різнобічною, непересічною особистістю, що освічені українці називали його своїм Піфагором, українським Сократом. Сковорода розробив оригінальну педагогічну концепцію «виховання серця», написав багато цікавих книг і трактатів.
Українські люди щиро люблять цього мудрого представника своєї нації за простоту й велич, за влучні висловлювання й афоризми, витончену поезію. Дійсно, у багатьох будинках українців є портрети Григорія Сковороди, що свідчить про любов і найглибшу повагу народу до свого видатного сина.
Д.І. Григорій Сковорода, так само як і Сократ, надавав великого значення діалогу: їздив містами і селами, зустрічався й розмовляв із простими людьми на філософські теми, чим і заслужив їхню глибоку любов.
М.З. Відгомін легендарного життя мандрівного поета, філософа й мислителя й донині залишився в українській мові й українській народній творчості у вигляді жартів, прислів'їв, численних афоризмів. Наприклад, одне з таких висловлювань: «Ми повинні бути вдячні Всевишньому за те, що він створив мир таким, у якому все просте — істинне, все складне — хибне» я часто використовую як епіграф до своїх математичних і кібернетичних робіт, перевіряю з його допомогою отримані результати. Якщо математичні й логічні викладки надмірно складні, я їх додатково аналізую, щоб знайти можливі помилки.
Д.І. Я теж люблю висловлювання Сковороди. Наприклад: «Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, повинні, по-перше, виміряти самих себе… власною нашою мірою» (Г. Сковорода, «Пізнай себе»). Або «Для того нам вселяється тьма, щоби відкрилося світло». Багато з його думок дивовижно близькі до буддизму. Я із задоволенням розповідав про Григорія Сковороду й цитував його слова в багатьох моїх зверненнях до студентів і молоді. Є один епізод, який добре характеризує особистість українського мислителя. Одного разу харківський губернатор їхав вулицею у пишному берлині в супроводі гайдуків і побачив Сковороду, який сидів на тротуарі біля гостиного двору. Губернатор послав до нього ад'ютанта:
— «Вас викликає до себе його превосходительство!»
— «Яке превосходительство?»
— «Пан губернатор!»
—«Скажіть йому, що ми не знайомі».
Ад'ютант, затинаючися, передав відповідь Сковороди. Губернатор послав ад'ютанта вдруге: «Вас просить до себе Євдоким Олександрович Щербинін!» — «А, про такого чув, кажуть, добра людина й музикант!» І, знявши шапку, підійшов до берлина.
Український філософ і поет був справжнім гуманістом: на нього не могли вплинути ні влада, ні авторитет, але будь-який вияв людяності він поважав.
М.З. Творчість і філософські ідеї видатного українського мислителя значним чином вплинули й на розвиток російської й слов'янської культур. Це простежується у творах М.Гоголя, Ф.Достоєвського, М.Лєскова, Л.Толстого, історика В.Соловйова. Наприклад, біографи Льва Толстого стверджують, що в процесі численних переробок епізодів своїх творів великий письменник звіряв ідеї й вчинки своїх героїв із думками Григорія Сковороди, тому, що «вони несли народну правду».
Переважна більшість російських учених називають Г.Сковороду російським філософом, і навіть «родоначальником» російської філософії. В іншому ключі розглядає вплив Г.Сковороди на розвиток російської філософії київський філософ-екзистенціаліст М.Бердяєв: «Г.Сковорода — це глибокий і ємний шар духовності українства, що дав значний поштовх розвитку російської культури».
Д.І. На початку квітня 2008 року я зустрівся із праправнуком Льва Толстого, Володимиром Толстим. Він приїхав для участі в церемонії прийому нових студентів мого університету Сока. І хоча Володимир Толстой був дуже зайнятий святкуванням 180-річчя з дня народження прапрадіда, він скоротив своє перебування у США й приїхав привітати наших студентів. У своєму зверненні до них В.Толстой підкреслив, що для творення майбутнього дуже важливо успадкувати духовне багатство, залишене видатними особистостями минулого.
Лев Толстой, — без сумніву, одна із вершин духовної спадщини людства, ставив Сковороду у ряд кращих мислителів світу поряд із Сократом, Буддою, Руссо та ін. Він написав невеликий нарис «Г.С.Сковорода», у якому виклав його біографію й основне вчення, і планував включити цей твір у «Дитяче коло читання». З огляду на те, з яким трепетом Лев Толстой ставився до дитячої душі, оберігаючи чистоту й відкритість дитячого духу, особливо значуще його бажання, щоб діти вивчали життя й думки великого філософа вашої країни.
М.З. Подібно Канту, Григорій Сковорода створив свою філософську теорію всесвіту, вбачаючи що він складається із «трьох світів». Це макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і якась символічна реальність, що пов'язує великий і малий світи та ідеально їх у собі відбиває (наприклад, за допомогою священних текстів типу Біблії).
Д.І. Наскільки мені відомо, теорія служить передумовою для висновків про можливість і необхідність поєднання розуму й віри. Сковорода стверджував, що розум повинен прагнути відшукати істину, яка не дана людині Богом, а поступово відкривається ним — але поряд із розумом видне місце посідає й віра.
Розум і віра, на моє розуміння, — взаємодоповнюючі й невід'ємні частини людського духу, що виростають на ґрунті життєдіяльності людини. Ми не повинні розглядати їх як конфронтуючі або взаємовиключаючі початки. Розум — це інтелектуальна сила для пізнання світу, а віра — моральна сила для поліпшення світу. Їхнє сполучення, як в окремій особистості, так і в суспільстві, стає для сучасного світу важливою метою.
Мені хотілося б дізнатися, які в Україні взаємозв'язки між суспільством і релігією?
Ставлення суспільства до релігії в Україні та Японії
М.З. У широкому сенсі релігія й церква взаємодіють із усіма виявами матеріальної й духовної культури, включаючи уявлення про науку й науковоехнічний прогрес. У вузькому — релігія (наприклад, християнство) встановлює зв'язок із тими галузями мистецтва (живописом, архітектурою, скульптурою, музикою, літературою), які безпосередньо обслуговують потреби релігійного культу.
Культурна функція церкви відіграє важливу роль у розвитку суспільства, а створювані церквою духовні цінності збагачують не тільки релігійну, але й світську, загальнолюдську культуру.
Питання формування віри й релігійної свідомості в нашій країні пов'язані з різними історичними етапами становлення української нації. Наприклад, у часи князя Володимира, у 988 році Київська Русь прийняла християнство. Це послужило визначальним фактором для подальшого становлення релігійних основ українського суспільства. В X і XI століттях, за правління князя Володимира і його сина Ярослава Мудрого православне християнство вплинуло на розвиток культури й соціальних інститутів, що привело до бурхливого розквіту Київської Русі. Таким чином ці глибокі релігійні основи стали багатим джерелом створення культурних і соціальних основ українського народу.
Д.І. У кожну епоху, у будь якому суспільстві релігія, проникаючи в різні аспекти життя людей, слугувала тією фундаментальною енергією, яка дозволила націям розвивати різноманіття культур.
У середині VI століття, з Китаю, через Корею буддизм поширився в Японії. Звернення принца Сьотоку (574- 622р.) до буддизму, зокрема до Сутри Лотоса, яка вважається квінтесенцією цього учення, започаткувало його поширення в нашій країні.
За часів принца Сьотоку Японія активно зверталася до континентальної культури. Відновивши дипломатичні відносини з Китаєм, вона дослухалася до різних наук і культур із зовнішнього світу.
Відтоді буддизм став для нашої країни духовною основою. На цьому ґрунті народжувалися різні національні культури: культура Хакухо в VII-VIII століттях, культури Нара й Хейан у наступних століттях, культура Муроматі в XIV і XVI століттях і т.д.
У художній літературі й поезії були популярними сюжети із Сутри Лотоса. Наприклад, в XII столітті імператор Госіракава уклав багатотомний збірник — близько п'ятисот шістдесяти відомих віршів і пісень різних авторів під назвою «Рьодзинхісьо». Сто п'ятдесят із них присвячені Сутрі Лотоса (це свідчення того, що релігійне вчення мало практичне значення для повсякденного життя людей). Але після XVII сторіччя, з початком періоду Едо, буддизм починає втрачати свій духовний вплив на населення Японії. Це пов'язано з тим, що Сегунат Токугава, феодальний військовий уряд, передав храмам функцію реєстрації й контролю населення, практично зробивши їх частиною адміністративних інститутів. У результаті японські буддійські храми втратили свій споконвічно просвітительський характер і залишилися лише місцем релігійних ритуалів, у тому числі похоронних церемоній — адже померлих потрібно було зняти з реєстрації.
Мені хотілося б знати, які тенденції щодо сприйняття релігійних учень у вашій країні, особливо після розпаду СРСР і краху комуністичної ідеології?
М.З. Здобуття нашою країною незалежності, і, як наслідок, розширення фундаментальних свобод громадян таких, як свобода слова і свобода віросповідання, за останні вісімнадцять років значно підвищили рівень релігійності суспільства. Соціологічні дослідження свідчать про те, що кількість віруючих в Україні істотно зросла. Церква постійно посідає високі позиції в рейтингу суспільної довіри до соціальних установ.
Україна — багатонаціональна й багатоконфесійна держава. Найбільша складова релігійного життя її народу — православ'я — характерна переважно для Сходу, Півдня й Центра України. У людей із цих регіонів особливо сильні духовні зв'язки із народом Росії, основна частина якого сповідує православ'я. Разом із тим, у духовному житті Західної України, що тривалий час перебувала під впливом Речі Посполитої та Австрогорщини, досить сильні традиції католицького християнства.
У той же час у сучасній Україні посилюється й вплив протестантських християнських течій — це пов'язане із багатонаціональністю держави й асиміляцією з іншими культурами. Колись конфесійно гомогенне суспільство, греко-католицьке у Галичині й православне на іншій території країни, тепер стало виразно поліконфесійним.
Крім того, звичайно, в Україні мають місце й негативні вияви як релігійних, так і антирелігійних течій. Вихід із глибокої духовної кризи частина молоді шукає в атеїзмі, інша частина, на жаль, — у численних псевдорелігійних, по суті, людиноненависницьких сектах, які виникають на ґрунті духовного й морального збідніння суспільства, занепаду культури.
Я думаю, що українське суспільство зараз перебуває на шляху пошуку нової духовної й релігійної ідентичності нації.
Д.І. На вашу думку, яка роль релігії для вашого суспільства сьогодні?
М.З. Вона намагається виконувати консолідуючу й інтегруючу функції, щоб об'єднати суспільство, не допускати соціальних конфліктів й інших потрясінь. Сучасна соціальна діяльність церкви чітко виявляється у світоглядно-культурній і просвітницькій роботі. Церква проникає в різні суспільні сфери життя, у тому числі й в освіту.
Іншими словами, суспільна потреба в інституті церкви в Україні зміщується в соціальну сферу. Посилюється роль церкви у таких сферах громадського життя, де вона ніколи себе не виявляла. У цілому соціальна діяльність церкви свідчить про її відданість ідеалам гуманізму, загальнолюдським нормам, що, безумовно, піднімає її авторитет у суспільстві.
Разом із тим, накладаючися на регіонально-відмітні історичні й культурні особливості, релігійний фактор в Україні несе в собі й певний конфліктний потенціал, що може істотно впливати на стабільність суспільства. Я маю на увазі протистояння Української православної церкви Київського патріархату й Московського. Хоча, на щастя, властивий Україні релігійний плюралізм — не тільки перешкода відновленню монополії в релігійній сфері якоїсь однієї церкви, але й своєрідна гарантія (й індикатор) збереження релігійної волі й інших конституційних прав громадян.
На відміну від більшості країн світу, Україна має реальний (і, можна сказати, величезний історичний) досвід віротерпимості, поваги до звичаїв і традицій, співіснування й взаємозбагачення культур. Це дозволяє мені з оптимізмом дивитися на духовне відродження нашого суспільства, істотну роль у якому, безумовно, відіграє віра й моральність наших людей.
Д.І. Такі зусилля української церкви воістину заслуговують захоплення й поваги. Її відданість ідеалам гуманізму, безумовно, позитивно впливає на здоров›я суспільства в цілому. І, звичайно ж, мій низький уклін українському народу за його мудрість і віротерпимість.
Пригадую відоме висловлювання фізика-теоретика Альберта Ейнштейна про те, що наука без релігії неповноцінна так само, як і релігія без науки. При цьому Ейнштейн підкреслював, що людина не повинна приймати церковні догми, однак зникнення релігії приведе до падіння моральності й людяності, оскільки останні формувалися разом із релігійними почуттями.
Видатний учений XX сторіччя надавав великого значення не догмам певної релігії, а релігійним почуттям, що виховує в людській душі альтруїстичний і гуманний дух, а він, незважаючи на різницю в релігійних вченнях, є універсальною цінністю.
Не можна забувати, що в окремі історичні періоди релігія, панувала над людиною як абсолютний авторитет і влада. Крім того, оскільки вона не могла ні призупинити безжалісні вбивства й війни, ні стати реальною силою для творення миру, потрібно, щоб саме духівництво серйозно й критично переглянуло свою діяльність. Проте не варто забувати, що високі ідеали й мораль людства народжувалися й розвивалися на ґрунті світових релігій.
Так розмірковуючи, я дійшов висновку, що сучасним людям обов›язково потрібна нова релігійна філософія, здатна стати компасом для визначення курсу земної цивілізації й прищеплювати глибоку духовність і почуття відповідальності за долю нашої планети. Це необхідно, щоб запобігти перетворенню сучасної науково-технічної могутності й глобальної політичної й економічної сили в інструмент самознищення земної цивілізації. Про це ми дуже багато говорили у розмовах із доктором Тойнбі.
Говорячи про нову релігійну філософію, я маю на увазі не окремі релігійні інститути або догми у вузькому розумінні слова, а загальнолюдську нову ціннісну систему, прийнятну для всіх людей на Землі. Вона повинна сприйматися як розумом людини, так і його почуттями.
Я вірю в те, що справжнє духовне вчення, — а таким повинна бути релігія — покликане служити вихованню соціально активних, глибоких особистостей, тим самим вносячи внесок у поліпшення нашого світу.
У рамках нашого міжнародного буддійського руху Сока Гаккай Інтернешнл (SGI) ми завжди прагнули, щоб наші члени несли гуманістичні ідеали буддизму у своє повсякденне життя, у свою професію й соціальну діяльність.
У трактаті «Установлення благоденства в країні через правильне вчення» японський буддистський учений XIII століття Ничирен Дайшонін, основоположник новітнього буддизму, докладно описує соціальну відповідальність віруючих. У ньому він викладає, що буддистська філософія й медитативна практика повинні сприяти духовному самовдосконаленню особистості. У такий спосіб релігія може внести конкретний вклад у процвітання суспільства й зміцнення миру.
Цей постулат був прийнятий і включений в Статут SGI, який проголошує, що члени SGI повинні бути добрими громадянами своєї країни й прагнути нести позитивні цінності для розвитку свого суспільства.
Три принципи для міжконфесійного діалогу
Д.І. Статут SGI проголошує, що на основі буддистського духу терпимості члени SGI поважатимуть інші віровчення, іти з ними на діалог з відкритою душею й співробітничати із метою обговорення й розв'язання основних проблем людства.
Природно, у кожної релігії існує своя власна система вірувань. Але якщо йдеться про захист життя й існування людства, це не повинно заважати діалогу й співробітництву між різними віросповіданнями. Сподіваюся, що такий підхід стане основним для релігійних діячів світу.
Кожна світова релігія народилася завдяки величезному людинолюбству Творця. Народилася не заради релігії — заради людини. У помислах Творця неможливо знайти жодного наміру використовувати людину заради релігії. Нам завжди варто пам'ятати про це. І тому я впевнений, що заради людини всі релігії можуть між собою співробітничати.
Послуговуючись цим переконанням, SGI у співробітництві з різними міжнародними науковими й релігійними організаціями постійно веде міжконфесійний діалог у формі симпозіумів, зустрічей і нарад.
М.З. Так, це дуже важливо, як у глобальному контексті, так, зокрема, і для України. Наприклад, наше суспільство зацікавлене зняти як внутрішньохристиянські, так і міжрелігійні напруження. Зокрема, такі, як невизнання один одного духовними лідерами Української православної церкви Московського патріархату й Української православної церкви Київського патріархату: їхня публічна полеміка виглядає надто різкою та агресивною.
Стає очевидним, що сьогодні одне з найважливіших завдань християнської місії — виховання толерантності. Толерантність це не зрадництво своїх принципів і традицій, це готовність жити у світі й доброму сусідстві з тими, хто має інші переконання й віру. Більш широко — толерантність повинна містити в собі відмову від таких партійних і культурологічних ідеологій, як, наприклад, поділ на Схід і Захід та інші. Очевидно, потрібно так організувати релігійну й богословську освіту, щоб запобігти подібній агресивності й конфліктам, щоб перевести їх у площину міжконфесійного діалогу.
Д.І. Без сумніву. Тут я хотів би коротко зупинитися на трьох аспектах, які, як на мене, повинні стати основними принципами для міжконфесійного діалогу.
По-перше, нам, і всім релігіям варто повернутися до свого джерела — до душі творця.
Основоположники всіх світових релігій, у відповідності зі своїм часом і суспільством, різними мовами, однаково проповідували цінність життя й рівність усіх людей. Вони вчили ненасильству, співчуттю й любові. Душі великих Учителів людства боліли за стражденних, і тому вони намагалися вказати шлях до звільнення людей від страждань. І, незважаючи на догматичні й історичні розходження або навіть конфлікти, я закликаю всіх релігійних діячів звертатися й брати за основу співчутливу душу засновників світових релігій.
Що стосується релігій, у яких немає конкретного історичного засновника, наприклад, в індусів, то там були великі вчителі, що з'являлися в різні історичні періоди.Яскравий приклад — Махатма Ганді.
«Якби засновники всіх релігій такі, як Ничирен, Шакьямуні, Ісус Христос і Мухаммед могли зустрітися разом, вони б швидко знайшли спільний шлях, який дозволяє людям зняти багато важких запитань заради миру на Землі», — часто говорив мій учитель Дж. Тода. Адже незважаючи на те, що жили в різні часи й перебували в різних ситуаціях, всі вони глибоко співчували людям і однаково вчили їх морально-духовним цінностям. Всі вони були для своїх сучасників реформаторами: заперечували колишні авторитети, щоб установити гуманне вчення, і тому зазнавали жорстких переслідувань, під час яких виявляли справжню величлюдинолюбства.
Коли всі звернуться до душі свого творця, я впевнений, різні церкви й храми, і, насамперед, віруючі зможуть зібратися за спільним столом переговорів, звільнити себе від образ і складно переплетеного недостатнього розуміння минулого й знайти можливість для співробітництва на благо миру на Землі.
М.З. Повністю погоджуюсь із таким підходом. Переносячи його на український ґрунт, можна сказати: релігія в нашій країні не стає джерелом конфліктів у суспільстві, що є визначальною рисою багатьох світових глобалізаційних процесів. Релігійна система українського православ'я у своїй фундаментальній основіпрагне до стабільності й взаємоповаги людей. Вона спрямована на формування суспільної ідеології миру, об'єднання суспільства, забезпечення правопослушності, правопорядку, любові й терпимості.
Д.І. Наскільки мені відомо, традиційно православні церкви в цілому відрізнялися високою терпимістю. У вашій країні, як я здогадуюся, ця традиція ще більше підкріплюється такими рисами характеру українців, як відкритість і доброта.
По-друге, я пропоную докласти зусиль, щоб знайти у різних релігіях подібне й спільне. При цьому спочатку з належною повагою поставитися до розходжень і розбіжностей у вченнях. Визнавши розходження, далі потрібно рухатися вперед і шукати спільне у поглядах. З бажанням активно визнати цю спільність. Це важливий крок, що відкриває дорогу до об'єднання душ різних людей світу. Це крок милосердя в ім'я людини.
Приклад такої спільності — будистське співчуття і християнська любов. Незважаючи на те, що буддизм і християнство будуються на різних передумовах про першопричину існування (всемогутнього Бога для християнства й універсального Закону для буддизму), обидві релігії вважають, що для порятунку душі людини необхідно перебороти своє егоїстичне «я» і вибратиальтруїстичний шлях.
Ще приклад: християнство передбачає вічне життя в раю після смерті, а буддизм розглядає життя як потік біологічної енергії, який несе із собою минулу карму, тобто баланс позитивних і негативних цінностей, і не зникає протягом трьох часів — минулого, сьогодення й майбутнього. Підходи різні, але обидва вчення проповідують, що смерть — це урочистий акт для підвищення моральності й етичності земного життя людини.
Я твердо переконаний, що віднаходження спільного послужить міцною основою для доброзичливого й продуктивного діалогу між різними релігіями.
По-третє, важливо знайти для міжконфесійного діалогу загальну мету.
Сьогодні, коли ряд глобальних проблем вимагає об'єднання зусиль всіх людей, представникам релігійним конфесій недостатньо домовитися про шанобливе ставлення й взаємну терпимість. Їм потрібно максимально використовувати свій вплив, щоб спрямувати світове співтовариство на активне і негайне вирішення цих нагальних проблем. Спільною метою для всіх релігій цілком можуть стати захист життя, виживання людства й захист планети. Спільна мета дозволить релігіям переходити від статичного співіснування до динамічного співробітництва.
Із цим розумінням, у співробітництві з різними організаціями SGI здійснює різні проекти всесвітнього масштабу, такі як виставки «Ядерна зброя — загроза сучасному світу», «Права людини й сучасний світ», «Екологія і люди» і т.д. Мені хотілося, щоб різні релігії могли посилити співробітництво в сфері народної освіти без кордонів.
М.З. Продовжуючи політику сили, конфронтації й конфлікту, характерну для часів холодної війни, уряди багатьох могутніх країн не запитують себе, до чого вона призведе вже через кілька десятиліть в планетарному масштабі. Відповідь на це запитання можна знайти в роботах двох видатних російських учених минулого сторіччя — Володимира Вернадського: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення» і Микити Мойсеєва: «Якщо людство кардинально не змінить свою поведінку в планетарному масштабі, уже в середині XXI століття можуть виникнути такі умови, за яких люди існувати не зможуть». Стає очевидним, що людство повинне знайти в собі сили й волю змінити парадигму свого існування із задоволення власних інтересів на гармонічне співіснування. При цьому людство знайде нові перспективи для продовження своєї місії на планеті.
Київська Русь: спадщина і люди
Д.І. Повертаючися до теми культурного розквіту часів Київської Русі, хочу відзначити: на мій погляд, японці мало знають, що Київська Русь була найбільшим і найрозвиненішим утворенням у Європі того часу й охоплювала велику територію, кордони якої починалися від Балтійського моря й проходили по Чорному й Азовському морях, ріці Волзі й Карпатських горах.
М.З. Французький історик Рамбо порівнює київського князя Ярослава Мудрого з Карлом Великим. Міцною центральною владою Ярослав Мудрий об'єднав українську князівську державу — могутню імперію величезних розмірів. Він був представником нової генерації грамотних, освічених християн. Першим зібрав велику бібліотеку російських і грецьких книг.
У період панування Ярослава Мудрого Київська Русь економічно розквітла, що дало можливість прикрасити столицю за прикладом Константинополя: у Києві з'явилися Золоті ворота, в 1051 році був заснований Києво-Печерський монастир — вища школа російського духівництва. А в 1037-1049 роках збудовано храм Святої Софії, нині пам'ятник світової культури, який знаходиться під охороною ЮНЕСКО.
Чутки про силу, культуру, пишність і багатство князівського двору Ярослава, про велич і славу стольного граду Києва поширювалася по всій Європі. Недивно, що володарі шукати в могутнього українського князя прихильності й намагалися з ним поріднитися. Широкі родинні зв'язки від візантійського імператорського двору й до французької королівської корони дали історикам підстави назвати українського монарха тестем Європи.
Сам Ярослав був одружений на дочці шведського короля Олафа, його сестра Марія стала дружиною польського короля Казимира. Невістками князя Київської Русі стали дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха й германська принцеса Кунігунда, графиня Орламиндська. Дочку Анастасію Ярослав видав за короля Угорщини Андраша I, Єлизавету — за норвезького короля Харальда Суворого, Анну Ярославну — за короля Франції Генріха II.
У дитинстві Анна Ярославна одержала гарну освіту при київському князівському дворі, знала грецьку й латинь. «У яку варварську країну ти мене послав, писала вона батькові у рідний Київ з Парижа. Оселі тут похмурі, церкви потворні, а звичаї жахливі». Коли їй покладали на голову золоту французьку корону, Анна відмовилася присягати на латинській Біблії й поклялася на слов'янському церковному рукописі, привезеному з Києва. Державні акти Анна Ярославна підписувала своїм повним ім›ям, у той час як її чоловік — король Франції замість підпису ставив хрест.
«Слух про ваші чесноти, чарівна діво, дійшов і до наших вух. З великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте свої королівські обов›язки в цій християнській державі з похвальною завзятістю й чудовим розумом», — писав їй Папа Римський Микола II. Він відзначав, що Анна Ярославна привнесла в тодішню французьку політику державні традиції київських князів засновувати монастирі й храми, цінувати науку й мистецтво.
У червні 2005 р. Президент України Віктор Ющенко взяв участь у відкритті пам'ятника Анні Ярославні — королеві Франції у французькому місті Санліс у присутності мера цього міста й Генерального директора ЮНЕСКО Коітиро Мацуура. У своєму виступі В. Ющенко сказав: «Я глибоко схвильований тим, що стою на землі, яка дивним чином пов'язана з Україною».
Д.І. Онук Ярослава Мудрого князь Мономах також був важливою фігурою для української історії. Наділений різними талантами, у тому числі і літературним, він залишив «Повчання», у якому виклав своє розуміння того, до яких ідеалів повинен прагнути князь християнин.
Наприклад, потрібно ретельно дбати про своє домашнє господарство, не можна доручати його повністю іншим людям, потрібно уникати неправди й пияцтва, бути гостинним, при зустрічі з людьми обов'язково варто привітатися й сказати добре слово і т.д.
М.З. Хотілося б тільки доповнити, що ще одна відома українка увійшла в середньовічну історію. Євпраксія, онука князя Володимира Мономаха, дочка його сина Мстислава, як і Анна Ярославна, внаслідок династичного шлюбу опинилася далеко за межами Київської Русі. З 1122 року вона — дружина візантійського царевича. Євпраксія знана як перша у світі жінка-лікар і пись- менниця, перу якої належить перший відомий на Русі медичний трактат «Мазі». Це не тільки прекрасний посібник із застосування цілющих трав, рослин і мазей у лікуванні відомих на той час хвороб. Євпраксія, прозвана в народі Добродеєю, переконувала своїх сучасників у великій користі руху, чистого повітря й раціонального харчування, давала рекомендації з догляду за немовлятами, почерпнуті із власної лікарської практики.
Д.І. Надалі мені хотілося б більш докладно дізнатися про роль жінок у вашій країні.
Джерело: Журнал «Кампус»